«Усе розпочалося з простої активності у соцмережах, — ділиться ведуча, яка живе зі своїм чоловіком-бізнесменом Алмазом у Швейцарії, куди переїхала ще до повномасштабного вторгнення. — Спочатку це було розповсюдження інформації про те, що комусь потрібна допомога. Зібрати, скажімо, дитині кошти на лікування чи операцію, допомогти у зборі на потреби волонтерської організації. Я досить активно долучалася до інформування аудиторії про різноманітні потреби і вже тоді почала задумуватися, що варто виходити на більш серйозний рівень і відкрити благодійний фонд. Аж ось розпочалася війна, і тоді я зрозуміла, що більше вже нема куди відкладати свою давню мрію. Потрібно було допомагати великій кількості людей, а для цього потрібен благодійний фонд.
Мій чоловік одразу мене підтримав і допоміг з відкриттям фонду у Швейцарії. Бо я, насправді, така людина, якій спочатку треба все ретельно прорахувати і в деталях продумати, як все правильно організувати. А чоловік, навпаки, робить все дуже рішуче і активно. У цьому сенсі ми ми гарно доповнюємо одне одного».
Основним напрямком роботи фонду стала допомога сім’ям українських біженців, які знаходяться у Швейцарії.
— Допомога сім’ям біженців — це широке коло задач, на чому ти зосереджуєшся найбільше?
На дітях. Я дуже люблю дітей. Обожнюю з ними спілкуватися і мені завжди вдається налагодити з ними зв'язок. Може тому, що я сама себе інколи відчуваю дитиною, особливо, коли контактую з малими. Тоді я автоматично перемикаюсь на їхню мову, на їхню, так би мовити, «хвилю». Мені дуже це подобається, я від цього кайфую. А крім того, я щиро вважаю, що у дітей є багато чому повчитися. І я радо це роблю.
— З чого саме почав роботу твій фонд?
Ми відкрили у Швейцарії пункт збору гуманітарної допомоги, яку потім передавали в Україну. Це був проєкт Ukraine SOS у співпраці з Фондом «Ти не один» телеканалу «1+1». Я дуже довіряю тим людям, які започаткували проєкт, особисто бачила, як це все у них організовано. Тому не сумнівалась, що допомога потрапить за адресою — до тих, кому це дійсно потрібно.
— Ти вирішила, що потрібно зайнятися освітніми центрами. Як ти до цього прийшла?
Якось я поїхала у один із місцевих гуртожитків, де мешкають українські біженці, і організувала там фокус-групу. В ній взяли участь люди різних сфер діяльності, віку, були представники з різних регіонів України. Тоді ми провели активний вечір у спілкуванні, де кожен розповідав про себе, про ситуацію, в якій опинився, про проблеми з інтеграцією, оформленням документів та багато іншого. Я вивчила усю цю інформацію і врешті визначилась, що буду займатися створенням освітніх дитячих центрів, де українські діти зможуть спілкуватися, навчатися, розвивати свої таланти і отримувати підтримку.
— Чому саме цей вид діяльності для тебе найважливіший?
Я зустрічаю стільки чудових талановитих українських дітей! Їх справді багато. Ці таланти необхідно системно розвивати та реалізувати. І саме освітні центри зможуть стати місцем, де це стане можливим. Крім того, діти матимуть змогу презентувати свої таланти і досягнення на різних заходах у Швейцарії й інших країнах Європи, а відтак, презентувати й Україну.
Мешкаючи у Швейцарії певний час, я зрозуміла, що швейцарці дуже мало знають про українців. На мою думку, через такі освітні центри і наших талановитих дітей усі європейці можуть познайомитися з нашою культурою, ментальністю, традиціями. Дізнатися, наскільки ми талановита, творча, крута, відкрита і позитивна нація.
— Наскільки я знаю, завдяки твоєму фонду у Швейцарію потрапили українські книги?
Так, для підтримки української мови, культури ми започаткували програму Ivalive books, в рамках якої почали завозити українські книги до Швейцарії та розповсюджувати їх по місцевих бібліотеках. І як тільки ми зайшли в одну бібліотеку, як одразу нам почали телефонувати з інших регіонів з проханням надати цікаву, розвиваючу та корисну українську літературу, в першу чергу, дитячу. Позаяк там теж вже було багато українських дітей, які потребували рідної літератури. Так ми розпочали співпрацювати і з ними. Наразі у нашому проєкті задіяно уже шість бібліотек і шкіл.
Ми проводимо різні дитячі заходи з книгами. Наприклад, на Миколая підготували концерт, ігри та конкурси, орендували красиві декорації, пошили в Україні костюми. А святий Миколай вручив кожній дитині пакунок, в якому були не тільки солодощі, а й книга, підібрана з урахуванням віку.
Коли ми тільки приїхали до Швейцарії, то зрозуміли, що тут є проблема з дошкільною освітою. Зокрема, великий дефіцит дошкільних закладів. Батьки починають шукати дитячий садочок ще до народження дитини.
Я мрію показати швейцарським батькам, яким крутим і якісним може бути підхід до розвитку дитини дошкільного віку. Наскільки класно можна прищеплювати малюкам культуру, традиції, етикет, як гарно і всебічно можна розвивати їх таланти. Я хочу поділитися українським досвідом та пробувати організувати щось подібне тут.
— Чи підтримує фонд мам?
У нас є програми психологічної допомоги для мам. Ми організовуємо різні зустрічі, заходи, тренінги для українських жінок, яким зараз дуже важко. Так як вони змушені були кинути усе в Україні, втратили роботу і можливість реалізуватися, приїхали без чоловіків, а відтак, несуть повну особисту відповідальність за сім'ю. Ці жінки щодня шукають відповіді на питання, як жити далі, як знайти своє місце, забезпечити дітей і себе усім необхідним. Це дуже велике навантаження і високий рівень стресу. Ми намагаємося допомогти їм відійти від стресу та поволі інтегруватися до нового середовища.
Взагалі я мрію про те, щоб наша фундація вийшла на міжнародний рівень, хочу розвивати дитячі проєкти та програми по всьому світу. І, в першу чергу, в Україні. Для мене важливо, щоб ми глобалізувалися і мали змогу допомагати не лише українцям, а й представникам інших націй, які цього потребують. Бо у світі є багато проблем, треба намагатися допомагати усім.
— У тебе велике бажання допомагати. Як воно сформувалося?
Поклик допомагати, підтримувати, співчувати іншим людям у мене з дитинства. Це сформовано батьками, які прищепили мені правильні сімейні та людські цінності.
Я виросла у Вінницькій області, в селі Рахни-Лісові. Колись це було велике село, де проживало до дванадцяти тисяч населення. Ми мали дві великі школи та декілька промислових заводів, елеватор. Зараз людей стало менше.
Сім'я у нас була звичайна, незаможна. Мама спочатку працювала на елеваторі, а батько був простим фермером та музикантом на пів ставки. Мама завжди казала, що неважливо, ким ви станете в житті та чого досягнете, головне — залишатися людиною зі щирим серцем. І завжди, коли є можливість, потрібно допомагати тим, хто цього потребує.
Ми з сестрами росли при церкві, я все своє дитинство співала в церковному хорі. І, напевно, духовне життя теж вплинуло на формування мого світогляду. Для мене благодійність — не порожні слова. Крім того, у мене перед очима був приклад мами. Довгий час вона працювала у сільраді секретарем і займалася соціальною допомогою. Я з самого дитинства спостерігала, як вона опікується бабусями, допомагає бідним сім'ям з дітьми. І, звичайно, у мене в голові відклалося, що так правильно, так потрібно робити усім. До того ж, я стаю неймовірно щасливою, коли люди, яким допомогла, усміхаються, радіють, стають трішки щасливішими. Це класно, коли робиш щось добре і важливе для людей та всесвіту.
Фото: Інстаграм Іванни Онуфрійчук
